Witches don't have wings

Так боляче перечитувати цей ЖЖ. Згадувати, скільки болі було тут вміщено. Адже мені потрібно було кудись її дівати. Взагалі здається, що це зовсім не мій щоденник. Головне, що я не дозволю повторюватись тим помилкам і тим подіям. Бо я потрібна собі. Бо я можу керувати соїм життям. Я вже доводила це і доведу ще не раз. Не має значення кому, головне - собі.

Я жива

Що може бути кращим, ніж купівля нової білизни?) Сиджу і радію як дитя. Ууу)

Виявляється, мене лякають гороскопи. Якшо я їх читаю, звісно. Був у мене один випадок невдалого гороскопу. Тоді мне вигнали з заліку за списування:))
Взагалі-то не розумію забобони. Ні до чого хорошого вони ніколи не призводили. А так живеш собі, керуюсь лише головою, і нічого поганого собі не шифруєш.
До того ж мені залишається тільки здогадуватись, хто і як пише ті гороскопи:)
Доживемо до вечора - побачимо))

А у мене другий ЖЖ.
http://cult-of-rina.livejournal.com/

Чудово! Виявляється, якщо вимкнути репіт у вінампі, то можна ПРОСЛУХАТИ набагато більше музики. Та ще й дізнатись, що саме слухаєш=))

Зубик болить....=(

Чомусь речі, які ми пробачаємо собі, ми не пробачаємо іншим. Чомусь у компанії ми поводимось з людьми не так, як поводимось при особистому спілкуванні. Чомусь ми приховуємо деякі речі від усіх, навіть від найбільш близьких нам людей. Чомусь іноді нам комфортніше на самоті. Чомусь ніхто не може відповісти на наші запитання...=)

Вкрай заплуталась. Не знаю, що ще написати.
Коли у тебе багато варіантів, стає складніше зробити вибір. Вирішальний. Такий великий крок.
Я зрозуміла себе.
Протиріччя до першого речення у цьому пості. Двосекундне рішення. Іноді факти треба сприймати такими, які вони є. Аби не заплутатись. Аби розуміти, що своє альтер его неможливо змінити. Пробачте мене за те, що ви в мені розчаровуєтесь. Пробачте мене за те, що підносите мене на п"єдестал власних ідеалів. Пробачте мене за те, яка я є. Є?  За таке не вибачаються. Тоді я сама себе пробачу. І все буде добре. Я роблю лише так, як краще для мене. Альтруїзм залишився десь далеко. Егоїзм набирає оберти. Лайф.

Ніхто не любить розчаровуватись в людях. Ніхто не любить розчаровуватись у собі. Друге гірше. Змінити своє відношення до людей легше, ніж до себе.
Я сподівалась, що вмію робити вірні висновки. Але, мабуть, переоцінила себе. Бо все, що сотні разів було написано мною чи кимось іншим, про розчарування і навпаки, інколи стає схожим на пелюстки троянди, які поступово відпадають...
Я сподівалась, що можу більше.

Можливо, я вже таке писала, але З КОЖНИМ ДНЕМ ВСЕ БІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ДОЩ...

Йшла з універу, поряд проходив дядько приблизно 45 років. Пройшов зі словами:"А ти не хочеш за тридцать доларов?"...
Слів нема просто. Які ж люди бувають...
А у мене тепер відчуття, що на мене вилили тони гівна  коричневої субстанції.

Все частіше при тверезому розумі з'являються думки про те, що треба робити ті вчинки, які з'являються на п'яну голову...=)

Коли не можеш заснути ще одну ніч, починається або будування нового в думках, або руйнація чогось, що вже було. Вчорашня ніч стала для мене руйнуванням ідеалів. Це важко, але інколи дуже важливо робити такі от вчинки. Це щось схоже на чистку списку контактів у асьці. Ти розумієш, що ці, так би мовити "випадкові" люди, тобі не потрібні. Насправді дуже часто ми пускаємо у своє життя тих, хто потім, як виявляється, нам "не по дорозі". А нашо тягнути за собою таких людей?
Переконуючись, що справжня дружба таки існує, наштовхуєшся на подібні думки. І дійсно, кількість не завжди можна поставити у один рядок з якістю. Солодких снів.

Це відчуття, коли в тобі закипає ненависть. Ненависть, створена штучно. Коли це все виходить з тебе назовні, коли воно рветься через твої нутрощі, пронизуючі кожну клітинку твого тіла. І коли ти не можеш цього пояснити. The end. Я зірвалась.

Читати не треба, я жаліюсь.

Не мій день. Однозначно.
Прийшла на 2гу пару замість п"ятої. Поки друкувала у цих перервах висновок до рефу, поздвонили у двері. З "Київенерго". І вирубили світло. Я не роздрукувала свій вступ, висновок і таке інше. Прийшла на пару. Розрядився моб і я хотіла його зарядити в універі. Звісно, у розетці не було струму. Поїхала гуляти. Зупинився ескалатор і на мене впало багато кілограмів м"яса людей. Майже придавило дверями вагону метро. Погуляла. Їду додому. У вагоні метро до мене причепилося якесь чмо причепився якийсь 40-річний ідіот дядко. Ледве відшила. Дивуюсь, як це я не застрягла у ліфті.

Shit happens.

Під чашечку смачної кави роздруковую Бегбедера. Ням-ням.

Чарівна музика наповнює кімнату...
Сьогодні ми дивились у дзеркало і не впізнали мене. Чи то очі стали скляними, чи то я просто втомилась.
Свічка (знову вона) м"яко світить через чорне скло, яке при такому світлі здається червоним. Але свічка біла. Може, я теж інша у світлі?
Я не дотримуюсь своїх слів. Принаймні, перед собою. Я дуже хочу навчитись. Навчитись хоча б обіцянок собі. Навчитись жити сьогоднішнім, а не минулим. У цьому моя проблема. Людина минулого?
Багато хто каже, що змінюється. Я думаю, що швидко змінююсь. Так мені кажуть. Я вмію прилаштовуватись до обставин. Іноді навіть на користь собі. Але чи дійсно те, що ми вважаємо змінами, є таким насправді? Чи відкриття нових граней у собі можна вважати змінами? Докорінними змінами?

Відчуваю прихід весни. На диво маю життєрадісний настрій, приплив сил, відчуваю рівновагу. Хочу робити щось корисне.
Чогось останнім часом майже не палю. Причому несвідомо.
Сьогодні таки сяду читаи Бегбедера. Бо чогось я давненько нічого корисного не читала.
Запалю свічки. Десь тиждень назад почала писати щось типу цинічної повісті, можливо ще продовжу її калякати.
У неділю всіх була рада бачити. Вибачт, якщо комусь щось погане сказала, я не мала нічого такого на увазі. Виявилось, що я ще й відіслала декого. Віскузі.
Сподіваюсь, з приходом нової пори почну ставитись до всього більш легковажно. Набридло думати=)))
А ще чекаю відфотожопленішоплені фотки=)

Вчора планувався фотосет за активно участі morg_an_samara , xlocox і wwarg
Отже, все це чудове дійство почалось о шостій вечора. Про кінець далі...=)
Назнімавши фотофільм на вулиці, відправились до Морган додому робити мій фотосет=) В основному, фоткала мене таки Морган власною персоною) По ходу дійства було випито трошки "Салюте", причому я ненавмисно випила чуже=)

О пів на дванадцяту ми згадали, що треба якось їхати по домах=) Отже, о 23.45 я стояла на ст. м. Лісова і чекала на свій потяг. Через три цигарки він таки прибув. Себто через п"ять хвилин. Отже, останній потяг, 00:20, а я лише на м. Політехнічний інститут. А мені ще якось треба до свого НАУ доїхати. Вже думала йти пішки, але, на щастя, таки приїхав (знов-таки останній) трамвай. Дива та й годі. І я таки біля першої була вдома. Хоум, світ хоум.
Слідкуйте за часом, дорогенькі=)

Як чудово музика впливає на самопочуття... Таким теплом наповнюється тіло... І весь негатив ніби виходить з нього...
Я навчилась виливати тілесний біль у музику... Хочу вечора. Щоб запалити свічки та ароматичні палички... У мене сьогодні романтичний настрій...

Вітаю чоловіків зі святом=)